понеділок, 16 лютого 2015 р.

Ніхто не забутий, ніщо не забуте.
 "все Вкраїні-матері віддать, і, коли судилось,
 не  вмирать, за Вкраїну у бою померти.."  (Микола Шуть)
У ніч на 16 лютого 1943 року в Павлограді почалося збройне повстання проти німецько-фашистських окупантів. У ньому взяли участь 18 раніше сформованих бойових груп - всього понад 500 патріотів. Крім того, до лав повсталих приєдналися бійці і командири Червоної Армії, звільнені з концтаборів. Більше доби тривав бій на вулицях міста. За допомогою  частин 35-ї гвардійської стрілецької дивізії 17 лютого місто було звільнено. 22 феврала фашисти перейшли в контрнаступ і ціною великих втрат знову захопили місто. Вони розстріляли, повісили і закатували понад 8 тисяч людей, погнали до фашистської Німеччини велику кількість молоді. Частина уцілілих членів підпільної організації пішла в Богуславський ліс, інші залишилися в місті.
Прпонуємо вашій увазі уривок з книги Дмитра Федоренка "Нескорені павлоградці" (Федоренко Д.Т. Нескорені павлоградці: Історичне і народно-педагогічне безсмертя подвигу учасників збройного повстання в місті у лютому 1943 року./ Упорядник Л.Д.Власенко. – Дніпропетровськ: Пороги. 2003.-496с.)

ВОНИ НЕ СКОРИЛИСЯ НЕДОЛІ І НЕ СТАЛИ НА КОЛІНА.
Йшов вогняний 1941 рік. Ворог дерся на Схід, нама­гаючись потопити в крові волелюбний радянський народ. З-під Умані вийшов з оточення і пішки до Павлограда став пробиратися середнього зросту чоловік в селянському вбранні. Це був майор Радянської Армії Петро Онуфрійович Кравченко.
На той час місто Павлоград було окуповане ворогом. Петро Онуфрійович, видавши себе за шевця, поселився у своїх родичів на Павлоградських Хуторах №1. Він, як і десятки тисяч інших людей, які перебували на тимчасово окупованій території , не вважав себе переможеним, зали­шався вірним своїй Батьківщині, військовій присязі. Майор Кравченко розпочав підпільну боротьбу.
Спершу вдалося згуртувати невеличку групу, яка дія­ла на Хуторах №1. До неї входили люди різних професій, робітники, колгоспники. В їх серцях палала ненависть до поневолювачів, які, прикрившись прапором цивілізації, сіяли муки і смерть на нашій землі. Вдалося влаштувати своїх людей в шляховій жандармерії під виглядом потер­пілих від Радянської влади та розкуркулених. Потім вони проводили значну роботу, добували чимало цінних відо­мостей.
Поступово П.О.Кравченков становив зв'язок а  підпільними групами, які діяли в Кочерезькому лісі, в Юріївському районі, організував підпільні групи - пости в селах Богуславі, Межиріч.
Антифашистська організація звільнила від вивезення до; Німеччини сотні юнаків і дівчат. Члени організації Володимир Індюков і Микола Бешта пустили під укіс на станції Домаха поїзд з боєприпасами. Підпільники псували харчові продукти, які окупанти зберігали на складах.

Підпільна сітка весь час ширшала.
Згодом в таборі військовополонених, який містився на селищі заводу № 55, була створена підпільна група лікарів. Створено також підпільну молодіжну групу, яку очолював Жора Осьміченко.
На початку осені 1942 року усі групи, що діяли на Павлоградщині, об'єднуються. Командиром їх призначаєть­ся Петро Онуфрійович Кравченко, а начальником штабу - Костянтин Васильович Рябой. Встановлюється зв'язок з підпільним міськкомом партії через члена міськкому партії тов. С.С.Прибера, який згодом стане заступником секре­таря підпільного міськкому, і підпільного обкому партії, який очолював спершу М.І.Сташков, а після його заги­белі - Д.Г.Садовниченко.
Об'єднана антифашистська організація видає і розпов­сюджує близько 10 різних листівок. З рук в руки перехо­дили листівки українською мовою "Не сумуй", сатира на текст поліцейської присяги. Група Кравченка брала участь і забезпечувала випуск відозви до населення міста і райо­ну, яка закликала до повстання.
"До зброї! До зброї! Хай кожний будинок дасть бійця, хай села перетворяться в батальйони, а міста - в полки! В похід! В бій!"
Члени групи Кравченка проводять роботу серед зброй­них загонів, що перебували на службі у окупантів.
В організації по групах проводяться заняття, готуєть­ся командний склад для збройних виступів військових, фельдшер Серафима Ватоліна готує медсестер. Для визво­лення людей від вивезення до гітлерівської неводі і звільнен­ня від робіт на окупантів фабрикуються десятки фальши­вих документів, їх друкувала Люда Білошапка.
Павлоградська антифашистська група бере активну участь у збройному виступі груп проти фашистських за­гарбників у лютому 1943 року, у збройному повстанні, яке і привело місто до звільнення від гітлерівців.
Нехай всього на кілька днів, але свободи, Перемоги! І це в глибокому ворожому тилу...
Підпільники Павлограда ні на мить не припиняли бо­ротьбу проти окупантів, вони героїчно відстоювали неза­лежність своєї Батьківщини, рідної України.
Назавжди залишаться в пам'яті прізвища земляків, героїв підпілля, які віддали своє життя в боротьбі з фа­шистами, учасників організації Володі Алєксєєва, Андрія Нестеренка, Григорія Зозулі, Івана Черкаського, Володи­мира Коструба, Таїсії Зиміної, Сіми Ватоліної, Галі Федосєєнко.

Петро Онуфрійович Кравченко після визволення міста повернувся до лав Радянської Армії. У званні полковника він пішов у відставку, жив у Києві, Кисловодську, займав­ся громадською роботою. Похований в Павлограді, місті, яке дало йому життя, за яке воював з ненависним воро­гом.
Про нього, про таких, як він, безстрашних Миколу Сташкова, Степана Прибера, Миколу Шутя і тисячі інших нескорених павлоградців і йдеться у цій книзі.
Спливе час, ціле століття, навіть кілька сторіч, і, гор­таючи посивілі сторінки історії, наші щасливі нащадки дивуватимуться, як ми жили, як сильні духом, віддані народній ідеї незалежності, свободи, національної єдності, юнаки і дівчата, підлітки і діти, як доросле населення, повстали проти непроханого ворога, проти фашизму, що ніс людям поневолення і новітнє рабство, грудьми пере­крили йому дорогу, своїми серцями захистили Україну і знищили гітлерівський кривавий фашизм.
І серед тих героїв (хай пробудуть їх імена безсмертни­ми у вічності) якимось дивним сузір'ям уже засяяли іме­на нескорених павлоградців, життя і подвиг яких сталить серця гнівом і помстою, закликає, як писав поет Микола, Шуть, "все Вкраїні-матері віддать, і, коли судилось, не  вмирать, за Вкраїну у бою померти"...
* * * * * * *
Героїчні сторінки історії рідного міста хвилюють і нині, змушують замислитися, спонукають детальніше  дізнатися про перебіг подій тих часів.


Немає коментарів:

Дописати коментар