Дні пам'яті відомої павлоградської поетеси
Ганни Світличної (1939 - 1995)
Земля поетiв i земля пророкiв,
Сопiлки калинової земля.
Криницю мого полудня високо
Вiтчизна строгим зарам надивля.
І бачить: вiри духмянiє ватра,
І чує: мови дзвонять солов'ї.
Я спорожнiло голосними клятвами
Не потривожу думоньки ії.
я тiльки голос, i чуття, i пiсню
Наструню на найвищу ії вiть.
Заклякни той, хто небо їй помислить
В калюжi iз багнюкою змiсить.
В цю мить нас двое. Закипiлим струмом
Ії Днiпро струмить мені навстрiч.
Отак би вiчно: дума проти думи
І золотавi очi проти вiч.
Криницю мого полудня високо
Вiтчизна строгим зарам надивля.
І бачить: вiри духмянiє ватра,
І чує: мови дзвонять солов'ї.
Я спорожнiло голосними клятвами
Не потривожу думоньки ії.
я тiльки голос, i чуття, i пiсню
Наструню на найвищу ії вiть.
Заклякни той, хто небо їй помислить
В калюжi iз багнюкою змiсить.
В цю мить нас двое. Закипiлим струмом
Ії Днiпро струмить мені навстрiч.
Отак би вiчно: дума проти думи
І золотавi очi проти вiч.
Поезією Ганни Світличної почалася година - спомин до 20-ої роковини із дня смерті поетеси "Дозволь торкнутись імені твого..."
Бібліотекар Олена Юдіна запросила на захід молодь ЗОШ №8. Юні павлоградці прониклися поезією, а ще - отримали "листи у віршах" від Ганни Світличної. Розповідь бібліотекаря про життя і творчість поетеси супроводжувалася читанням віршів, переглядом відеопрезентації та коментарями вчителя.
Український письменник
Валентин Чемерис так згадував про Ганну Павлівну:
"П`ятдесят років вона пролежала прикутою до ліжка - без надії і сподівань. Зовні завжди рівна, витримана, привітна, а що в неї було на душі - то вже її таємниця. Бувало, йдем до неї - осінь, занудлива ліжичка, світ сірий, одноманітний, на службі непереливки, - а приходити до неї, сядеш біля ліжка і починаєш удавати бадьорість, аби її не засмутити. А вийдеш і справді збадьореним - Ганнуся своїм оптимізмом будь-кому могла настрій вирівняти."
Валентин Чемерис так згадував про Ганну Павлівну:
"П`ятдесят років вона пролежала прикутою до ліжка - без надії і сподівань. Зовні завжди рівна, витримана, привітна, а що в неї було на душі - то вже її таємниця. Бувало, йдем до неї - осінь, занудлива ліжичка, світ сірий, одноманітний, на службі непереливки, - а приходити до неї, сядеш біля ліжка і починаєш удавати бадьорість, аби її не засмутити. А вийдеш і справді збадьореним - Ганнуся своїм оптимізмом будь-кому могла настрій вирівняти."
Коли він спитав, що її покликало до поезії, Ганна Світлична відповіла:
"Розум. Мої щоденні й щонічні роздуми, як мені далі жити на спині в нерухомому, немічному стані. Хотіла бути корисною людям. Наївна віра в мені була, що все це комусь потрібно. Надто великого значення надавала своїй поезії. Тепер оцінкою її скромно.
Але саме поезія мене рятує. Якось я підслухала розмову лікарів: вони дивувались, що я все живу. За медициною я не могла так довго жити - хіба що якийсь десяток література. А я жила, наперекір усьому... і десять література, і двадцять, 1 тридцять, і сорок... І сьогодні ще, бачите, живу. І завтра збираюсь жити. А тримала й тримає мене в цьому світі лише поезія - подруга моя, сестра, мати, спасительниця моя у царстві людей. Без неї зачахну, як рослина без води. Та ще тримає мене віра у людей, у добрий світ".
"Розум. Мої щоденні й щонічні роздуми, як мені далі жити на спині в нерухомому, немічному стані. Хотіла бути корисною людям. Наївна віра в мені була, що все це комусь потрібно. Надто великого значення надавала своїй поезії. Тепер оцінкою її скромно.
Але саме поезія мене рятує. Якось я підслухала розмову лікарів: вони дивувались, що я все живу. За медициною я не могла так довго жити - хіба що якийсь десяток література. А я жила, наперекір усьому... і десять література, і двадцять, 1 тридцять, і сорок... І сьогодні ще, бачите, живу. І завтра збираюсь жити. А тримала й тримає мене в цьому світі лише поезія - подруга моя, сестра, мати, спасительниця моя у царстві людей. Без неї зачахну, як рослина без води. Та ще тримає мене віра у людей, у добрий світ".
Немає коментарів:
Дописати коментар