ЧитайПлюс

Зелена куля, на потилиці гуля,

А всередині мурашок тьма.

(?) 

 Це солодкий родич огірка та гарбуза. Він народився в Африці, але дуже популярний в Україні. Він – найбільш водяниста ягода у світі. 

Він на 92 % складається з води і найкраще освіжає організм у спеку. Здогадалися? 

Йдеться про кавун.

Смачне свято День кавуна відзначають в різних країнах  3 серпня.

Існує понад тисяча різноманітних сортів кавунів. Окрім звичних українцям смугастих плодів із червоною м’якоттю та насінням, селекціонери вже вивели кавуни із жовтою та помаранчевою м’якоттю, кавуни без насіння, карликові кавуни та навіть кавуни із чорною шкіркою. Останні – вирощені в Японії і наразі найдорожчі. За один чорний кавун доведеться викласти близько 250 доларів.

Вигадливі японські фермери першими почали вирощувати й квадратні кавуни, бо така форма найзручніша для зберігання у холодильнику. А нещодавно там з’явилися кавуни у формі серця, пірамід і навіть обличчя людини. 

Медики вважають кавун одним із найбільш корисних продуктів. Завдяки вмісту антиоксиданту лікопену, ця ягода зменшує ризик виникнення серцево-судинних захворювань та кількох видів раку, зокрема легенів та шлунку. А завдяки вмісту вітаміну А ласування кавуном покращує стан шкіри та волосся.

Але є у цієї ягоди і протипоказання. Через властивість накопичувати нітрати, кавуни не рекомендують вживати маленьким дітям, вагітним жінкам та тим, які вигодовують дитину грудьми, а також людям із захворюванням нирок. 

 

В  Херсонській області (на трасі Дніпропетровськ - Херсон) є пам'ятник кавуну. Херсонські кавуни давно славляться по всій Україні і за її межами.

У В'єтнамі існує цікава традиція. Під час святкування в'єтнамського Нового року («Тет») на стіл завжди подають кавуни. Вважається, що червоний колір кавуна символізує удачу.

А чи читали ви вірші або оповідання, де згадуються кавуни? 

Радимо прочитати:

Вовк Борис. Кавун

Оповідання

— Ходімо, Петрику, кавуна посадимо, – кличе дідусь.

Пішов би Петрик, та дорога на баштан – у калюжах. А Петрикові їх  перестрибувати ліньки.

Посадив дідусь кавуна сам.

Настало літо. Росте кавун. Спека надворі нестерпна.

—Ходімо, Петрику, кавуна поллємо.

Пішов би Петрик, та хто ж за нього метеликів сачком ловитиме?

Пішов дідусь сам. Полив кавуна.

Виріс кавун – обома руками не обхопиш.

— Ходімо, Петрику, кавуна принесемо, – гукає дідусь.

Пішов би Петрик, але ж на гойдалці саме розгойдався. Мало не до хмар.

Прикотив дідусь кавуна з баштану сам. Прикотив, витер піт та й каже:

— Ну й лінькуватий же ти в мене, онучку! Навіть кавунові за тебе соромно.

Розрізав він кавуна. А той і справді червоний-червоний. Мов Петрик.

    

  Джерело: Вовк Борис. Кавун / Б. Вовк // Лисиччин місток : оповідання та казки / Б. Вовк. – Київ, 1985. – С. 5.

Борис Грінченко . «Кавуни»  -  ЧИТАТИ

Василь Чухліб. ТОЙ, ЩО ЖИВЕ НА БАШТАНІ.

Баштан був далеко від села, серед неозорого степу. Довкола башта­ну — поля золотої пшениці, кві­туючих соняшників, високої, як ліс, кукурудзи. На баштані вилежува­лися проти сонця смугасті кавуни, жовтобокі дині, день за днем повни­лися солодким соком. Господар баштану — дід Матвій, курінь якого он на пагорбку. Час від часу дід обходить баштан, оглядає свої володіння, а потім всідається біля куреня й плете солом'яного бриля. Тихо на баштані, спокійно. Тільки стрекочуть віддалік у траві коники, дзеленчить у високості жайворонок та іноді прошелестить крилами лелека, що летить до сте­пового озера. Одного разу дід Матвій обходив баштан і раптом помітив: кавун, який ще вчора був цілий-цілісінький, тепер лежав надгризений. Та і який же кавун — чи не найбільший на баштані! Дід замислився. — Ге, це, либонь, тушканчик за­явився. Той, якого називають ємуранчиком. Схожий на зайця, тільки набагато менший, — гомонів сам до себе. — Люблять ці ємуранчики ка­вуни та дині. От біда! Так він мені половину баштану перепсує. Один кавун не сподобався, за іншого візь­меться. І дід пішов по баштану, пильно вдивляючись, аби знайти ємуранчикову нору. А виявити її не так про­сто. Бо ємуранчик добре маскує вхід до нори, перед світанком закриває його земляною пробочкою. Довго ходив дід Матвій по башта­ну, та врешті помітив в одному місці свіжу пробочку. Він сидів над нею й примовляв: — Бач, заховався? Цілий день спатимеш, а вночі знову виберешся з нори й чинитимеш шкоду? Дід Матвій знав: якщо він почне розкопувати нору, ємуранчик виско­чить через запасний вихід, яких не один, а кілька. І хутко вириє нору в іншому місці. Упіймати ємуранчика просто неможливо. Дід Матвій був мудрий, як і всі ді­ди. Коли обідав кавуном, то з'їв кілька скибок, а решту поклав біля входу до ємуранчикової нори. Ємуранчик весь день солодко спав у прохолодному підземеллі. А коли баштан почали огортати сутінки, він прокинувся, відіткнув пробочку й вибрався на поверхню. Прислу­хався, принюхався. О, пахне каву­ном. Та ось він лежить, розрізаний, ніби світиться проти місяця. Єму­ранчик поласував кавунцем, а зер­нята повибирав і відніс у нору. Не­хай будуть про запас, потім він їх полузкає. Кавунячі зернята — сма­кота! Уранці дід Матвій, як завжди, оглядав баштан. Біля ємуранчико­вої нори побачив тільки шкуринку від кавуна. Усміхнувся й пішов да­лі. Усі кавуни та дині на баштані були цілі. Тепер щодня сторож, коли їв ка­вуна чи диню, залишав частину для ємуранчика. Ємуранчик завше виходив з нори, коли баштан оповивали густі сутін­ки. Повечеряє залишеними дідом . наїдками й гуляє по баштану. Пли­гає туди-сюди й усе чує, все бачить. Он вийшов на полювання вухатий їжак, чатує на комах та жуків. Он польова миша на високій лободи­ні оббирає насіння. Прошмигнула прудка ящірка. Пролетіла над баш­таном птиця дрімлюга. Дрімає вона вдень, а вночі вилітає по здобич. А хом'як-товстунець чого це сюди приплентався? Він же біля пше­ничного лану живе, теребить з коло­сків зернята, набиває ними кишень­ки за щоками. А як почує ємуранчик шелест со­виних крил чи лисячий запах, од­разу ховається в нору, закриває її пробочкою. Бо і сова, і лисиця — то його вороги. Однієї темної ночі вибрався єму­ранчик з нори, підхарчувався трохи й сів, нашорошивши великі вуха й глипаючи своїми зіркими очиця­ми, які й у темряві бачать. Він і зараз бачив, як вилискують крути­ми боками кавуни, що вночі здають­ся казковими велетнями. Чув, як дихають вони теплом, яке за день увібрали від сонця. На пагорбку в курені покашлював дід Матвій. А потім старечого кахикання не стало чути — мабуть, дід задрімав. Над баштаном залягла заколисуюча тиша. У цій тиші ємуранчик раптом уло­вив якийсь шелест. Долинав він з кукурудзи і все ближчав та ближ­чав. Ємуранчик не міг розгадати, що за звір то йде. Він наструнив свої довгі вуха-вібриси, втягнув носом повітря. Звіром ніби не пахло. Ємуранчик принишк за великим кавуном. Та якби він сидів і на від­критому місці, хто його, такого ма­лого, та ще й у темряві, розгледів би? А ємуранчик розгледів їх. На баштан вийшли дві великі чор­ні постаті. Постояли, прислухались. А потім, пригинаючись, поча­ли нишпорити по баштану. Тихо зривали і кидали в лантухи най­більші кавуни. Ємуранчик спочатку не міг збагнути, в чому річ. Якщо люди приїздили на баштан, то вдень, і дід Матвій частував їх ка­вунами, потім допомагав вантажити кавуни та дині на машину, і вона везла їх до села. А ці самі потаємно порядкують. А дід Матвій не бачить і не чує. Чорні постаті наближалися до ємуранчика. І тут він звівся на довгі лапи й засвистав щосили. Й тієї ж миті шмигнув у схованку. Він уже не бачив, але й під землею почув, як вибіг з куреня дід Матвій і залементував: — А хто це тут шастає? Стій, стрілятиму! — І бабахнув у небо з дробовика. Крадії кинулися в кукурудзу, на баштані залишилися лантухи з ка­вунами. Сторож переносив їх до ку­реня й картав себе: — І як же це я задрімав? От халепа! Чекай, а хто ж це свистав так, що я прокинувся? Не злодії ж свистали? — І тут збагнув: — Та це ж ємуранчик мене розбудив! Ну й молодчина! Наступного вечора ємуранчик ви­йшов із нори й побачив біля входу дві половинки спілої, пахучої дині. Такої солодкої дині він ще ніколи не їв... Був і ще випадок, коли забрели на баштан козулі. Хтозна-де той ліс, а вони, видно, по річці, по очеретах аж сюди заблукали. Ємуранчик од­разу своїм свистом підняв на ноги сторожа. Отак і стерегли вони удвох кол­госпний баштан — дід Матвій і єму­ранчик — аж до пізньої осені. А сонце гріло все скупіше, хоч дні були ще теплі, та вночі повівало холодом. З баштану вивезли майже весь урожай. Одного дня зно­ву приїхала із села вантажівка. Мо­лодий шофер загукав: — Збирайтеся, діду, та поїхали додому! Чи зимувати тут зібрали­ся? Так у хаті все ж тепліше. Удвох з дідом вони розібрали ку­рінь, повантажили його в кузов. Позбирали також останні, де кращі, кавуни. — Сідайте, діду, в кабіну, — при­прошував водій. — Що ви там длу­баєтесь? Жалко з баштаном своїм розставатися? — Зачекай, хлопче, я зараз, — сказав дід і пішов у другий кінець баштану. Він віднайшов ємуранчикову но­ру і поклав біля неї якогось вузли­ка. Вантажівка повільно виїхала з баштану й помчала до села криву­лястою дорогою, обабіч якої розля­гався тепер уже опустілий степ... Ємуранчик кілька ночей ще виби­рався зі свого помешкання, плигав по непривітному баштану, збирав рештки кавунів. А коли зовсім по­холодало, коли пішли холодні дощі, він забрався глибоко в нору й заснув до весни. Під головою в нього лежа­ла подушечка — залишений дідом Матвієм вузлик. Нагорі розгулюва­ла хурделиця, тріщав мороз, а в норі було затишно й тепло. І снилися ємуранчикові солодкі сни — про те, як прийде нова весна, а за нею — літо, зазеленіє, заквітує степ, і він знову разом з дідом Матвієм стерег­тиме баштан. А як прокинеться ємуранчик навесні від сплячки, то на перший сніданок йому будуть смачні кавунячі зернята, які зали­шив дід Матвій у вузлику...