ЧитайПлюс

Спогади про війну та випадки з життя сучасних українських письменників і їхніх предків. Вони - це ті, хто писав, пише чи напише художню історію України.

Лариса Денисенко

На жаль, про другу світову війну мені могла б розповісти тільки одна з моїх бабусь. Але вона була дуже обережна і стримана, та й коли вона була жива - ця тема мене менше хвилювала ніж зараз.

Діди мої загинули на початку війни, вони дідами не встигли бути, тільки батьками. Насправді хлопчиська, трохи за двадцять обом. Обидва загинули на полі бою, в жодного немає персональної могили.

Цікаво, що батько моєї мами відправився воювати проти фашизму в той час, коли його юну дружину з двома малятами 3 та 5 років силоміць евакуювали з столиці Литви до Брянських лісів. В суровий та незнайомий край.

Втім, для моєї мами він став другою батьківщиною і навчив багато чому, передовсім виживати. Її перші спогади, в 4 роки - як вона пре білизну взимку в лунці місцевого озера та, обдираючи все тіло, збирає дику малину в лісових хащах, а за ласощі вважає підгорілі корочки хліба, на які вони, дітки, чекали під пекарнею.

Мама та її брат Броніслав вчилися в місцевій школі та грали в театрі. Дуже забавно розглядати фотокартки вистави "Молода Гвардія", де ролі Любові Шевцової та Олега Кошевого грали, відповідно, Маріонелле Яцінайте та Броніслав Яцінас. Люди з доволі підозрілими для героїв-комсомольців іменами та прізвищами.

Батька війна застала в Києві та на Київщині, він каже, що дуже страшних спогадів не має, хоча одного разу хтось запустив кулеметну чергу над його головою, але не вцілив. Можливо, просто лякав пацанів. Батько порівнював цю кулеметну чергу з веселкою. Щось вражаюче, що дуже важко піддається розумінню, наче є, а наче немає, бо швидко зникає. 

Анатолій Дністровий

В роки Другої світової сім'я Сасів - моєї бабці Лесі (по материній лінії) - мешкала в Тернополі на вулиці Березовій, де в 1974 році народився і я. Досі пригадую те помешкання, яке пережило війну і в якому я прожив свої перші 4 роки.

Навпроти них сусіди Хованці переховували родину вчителя математики єврейської національності. Будучи дітьми, вони ходили до нього на уроки - алгебра, геометрія. Хата сім'ї бабці була наполовину розбомблена, в ній був великий підвал, у якому половина вулиці переховувалася в час авіанальотів і бомбардування.

В тому підвалі також переховувався юний німецький солдат-дезертир, який не хотів служити. Він настільки вжився, що до нього ставилися, як до свого.

Щоб вижити з голоду бабця зі старшими сестрами Марією та Нюсею вночі ходили на міську залізничну станцію, де збирали картоплю й моркву, що випадала з продовольчих вагонів.

Одного разу їх зловив німецький патруль, який дівчат сильно побив. Бабця Леся, тоді ще будучи тінейджером, від цих побоїв кілька днів лежала в ліжку.

Бабця розповідала, що всі сусіди вулиці були дуже дружніми і підтримували одне одного. Разом зустрічали всі свята - польські, українські, єврейські. Бабця Леся оповідала, що такі стосунки в них були і до війни, і збереглися після - з тими, хто залишився на Березовій.

Матір моєї бабці - моя прабабця Марія - була дуже відомою знахаркою, яка лікувала від переляку і страху. До неї приїжджали люди з усієї України. В роки війни до неї також ходили всі - і тернополяни, і німці, навіть хворі офіцери.

Прабабця Марія катала яйця, обкурювала хворого якимись димом, шепотіла магічні слова. Баба Леся згадувала, що це дуже допомагало. І коли Марія померла, то багато хворих були у відчаї - не знали хто їх вилікує від переляку.

Сергій Жадан 

В моїй родині, як це дивно не звучить, участь у військових діях брали дві бабусі - з татової лінії і з маминої. Вони були медичними працівниками, себто в атаки не ходили, працювали в госпіталях. Мамина мама йшла з червоною армією через Галичину і Польщу, дійшла до Берліна, стверджувала навіть, що розписалася на колоні Рейхстагу.

Розповідала, до речі, що місцеве населення і в Галичині, і в Польщі зустрічало їх без особливого ентузіазму. Але розповідала про це доволі нейтрально, без особливого осуду. А ось татова мама опинилася в Угорщині. І десь там у неї трапився роман із якимось гарячим балканським партизаном, внаслідок чого й народився мій тато.

Так що мій тато справжнє дитя війни.

Євгенія Кононенко

Мої батьки є носіями радянського міфу. Альтернативи радянській.

Мій батько був в евакуації, а моя мати була в Києві в окупації. Вона про цей час говорити не любила. Я іноді її розпитувала - вона не хотіла про це розповідати. Очевидно, там були якісь травми, які вона мені не захотіла довірити. Так і померла - це сталося минулого року.

Для неї День перемоги був великим святом. Вона не була сталіністкою, але все одно вважала, що радянська влада була кращою за німецьку окупацію.

Вона розповідала про пресу часів окупації. Там друкувалися різні негативні матеріали про радянську владу. Вона в певному сенсі позбулася невинності саме завдяки окупаційній пресі. Коли з'явився журнал "Огонек", то вона казала, що деякі матеріали там були передруковані з київських газет часів окупації.

Ірен Роздобудько

Мій дідусь Роздобудько Олександр Миколайович загинув під Житомиром біля села Скочище в 1943 році. Йому було 25 років, мав дружину, двох маленьких дітей - доньку і сина (мого батька).  

Він не був військовозобов'язаним, мав "бронь". На початку мобілізації йому пропонували пройти тримісячні курси в Москві по опануванню нової техніки "Катюш", але він сказав, що не може сидіти в тилу, коли "земля горить під ногами", і пішов на передову. В бою під Скочищем, як розповідали очевидці - місцеві мешканці, він залишився майже сам на сам з купою танків. І загинув. В селі нині існує школа імені Олександра Роздобудька, мого діда. Від нього мені залишились кілька фото, на яких ми з ним дуже схожі, і величезний "Фронтовий щоденник", який він писав у зошитах і по одному відсилав 

факт, що мобілізованим не видавали ніякої форми -- воювали перші дні в тому, в чому пішли з дому, і були, як пише дідусь "брудні, мов шарамижники", автоматів видавали по одному на пять-сім чоловік. Одного разу у дідуся, коли він спав, вкрали автомат.

Їжі не було - харчувались розмоченими в воді сухарями. Але мій дідусь якось пішов на хитрість і дуже дотепно це змалював: в одному селі була заможна родина з донькою, яка мріяла про одруження. Він пішов до хати, як "жених" (був він красивим і "гуморним"). Йому запропонували поїсти, він попросив, щоб разом з ним поїли і кілька його друзів - господарі зголосилися. І дідусь привів ще роту своїх підлеглих. 

Ще замальовує курйозний випадок такий. Воювати ніхто не вмів, слухати і подавати команди - також, куди і за ким йти - було не зрозуміло. Суцільний хаос. Командир полку вскочив на коня і, як пише дідусь, "дав якусь команду собі під ніс" - ніхто його не почув. Але той гордовито поскакав вперед, не обертаючись, гадаючи, що за ним йде його військо.  А полк лишився лежати в степу... Потім той командир довго шукав свій полк...

Відверто кажучи, цей "Щоденник" давно не дає мені спокою. Дідусь мріяв стати письменником, мав до цього хист, але його мрія не здійснилася...

ДЖЕРЕЛО