8 травня Україна вшановує пам’ять загиблих, а 9 травня – відзначає перемогу над нацизмом у Другій світовій війні. 

Впродовж дня до уваги відвідувачів добірка  віршів українських поетів - поетичне коло «Салют Перемоги не померкне»

 

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ 

С. Гордієнко

Привели шляхи-дороги 

Наш народ до перемоги. 

І солдати-дідусі 

Посміхаються усі. 

Це святе травневе свято 

Треба серцем відчувати! 

Придивись: в старих солдат 

Сльози радощів блищать! 

Хай завжди в усьому світі 

Буде мир і щастя дітям, 

Бо народжені вони 

Для життя, а не війни. 

Спогади про війну та випадки з життя сучасних українських письменників і їхніх предків. Вони - це ті, хто писав, пише чи напише художню історію України.

Лариса Денисенко

На жаль, про другу світову війну мені могла б розповісти тільки одна з моїх бабусь. Але вона була дуже обережна і стримана, та й коли вона була жива - ця тема мене менше хвилювала ніж зараз.

Діди мої загинули на початку війни, вони дідами не встигли бути, тільки батьками. Насправді хлопчиська, трохи за двадцять обом. Обидва загинули на полі бою, в жодного немає персональної могили.

Цікаво, що батько моєї мами відправився воювати проти фашизму в той час, коли його юну дружину з двома малятами 3 та 5 років силоміць евакуювали з столиці Литви до Брянських лісів. В суровий та незнайомий край.

Втім, для моєї мами він став другою батьківщиною і навчив багато чому, передовсім виживати. Її перші спогади, в 4 роки - як вона пре білизну взимку в лунці місцевого озера та, обдираючи все тіло, збирає дику малину в лісових хащах, а за ласощі вважає підгорілі корочки хліба, на які вони, дітки, чекали під пекарнею.

Мама та її брат Броніслав вчилися в місцевій школі та грали в театрі. Дуже забавно розглядати фотокартки вистави "Молода Гвардія", де ролі Любові Шевцової та Олега Кошевого грали, відповідно, Маріонелле Яцінайте та Броніслав Яцінас. Люди з доволі підозрілими для героїв-комсомольців іменами та прізвищами.

Батька війна застала в Києві та на Київщині, він каже, що дуже страшних спогадів не має, хоча одного разу хтось запустив кулеметну чергу над його головою, але не вцілив. Можливо, просто лякав пацанів. Батько порівнював цю кулеметну чергу з веселкою. Щось вражаюче, що дуже важко піддається розумінню, наче є, а наче немає, бо швидко зникає. 

Анатолій Дністровий

В роки Другої світової сім'я Сасів - моєї бабці Лесі (по материній лінії) - мешкала в Тернополі на вулиці Березовій, де в 1974 році народився і я. Досі пригадую те помешкання, яке пережило війну і в якому я прожив свої перші 4 роки.

Навпроти них сусіди Хованці переховували родину вчителя математики єврейської національності. Будучи дітьми, вони ходили до нього на уроки - алгебра, геометрія. Хата сім'ї бабці була наполовину розбомблена, в ній був великий підвал, у якому половина вулиці переховувалася в час авіанальотів і бомбардування.

В тому підвалі також переховувався юний німецький солдат-дезертир, який не хотів служити. Він настільки вжився, що до нього ставилися, як до свого.

Щоб вижити з голоду бабця зі старшими сестрами Марією та Нюсею вночі ходили на міську залізничну станцію, де збирали картоплю й моркву, що випадала з продовольчих вагонів.

Одного разу їх зловив німецький патруль, який дівчат сильно побив. Бабця Леся, тоді ще будучи тінейджером, від цих побоїв кілька днів лежала в ліжку.

Бабця розповідала, що всі сусіди вулиці були дуже дружніми і підтримували одне одного. Разом зустрічали всі свята - польські, українські, єврейські. Бабця Леся оповідала, що такі стосунки в них були і до війни, і збереглися після - з тими, хто залишився на Березовій.

Матір моєї бабці - моя прабабця Марія - була дуже відомою знахаркою, яка лікувала від переляку і страху. До неї приїжджали люди з усієї України. В роки війни до неї також ходили всі - і тернополяни, і німці, навіть хворі офіцери.

Прабабця Марія катала яйця, обкурювала хворого якимись димом, шепотіла магічні слова. Баба Леся згадувала, що це дуже допомагало. І коли Марія померла, то багато хворих були у відчаї - не знали хто їх вилікує від переляку.

Сергій Жадан 

В моїй родині, як це дивно не звучить, участь у військових діях брали дві бабусі - з татової лінії і з маминої. Вони були медичними працівниками, себто в атаки не ходили, працювали в госпіталях. Мамина мама йшла з червоною армією через Галичину і Польщу, дійшла до Берліна, стверджувала навіть, що розписалася на колоні Рейхстагу.

Розповідала, до речі, що місцеве населення і в Галичині, і в Польщі зустрічало їх без особливого ентузіазму. Але розповідала про це доволі нейтрально, без особливого осуду. А ось татова мама опинилася в Угорщині. І десь там у неї трапився роман із якимось гарячим балканським партизаном, внаслідок чого й народився мій тато.

Так що мій тато справжнє дитя війни.

Євгенія Кононенко

Мої батьки є носіями радянського міфу. Альтернативи радянській.

Мій батько був в евакуації, а моя мати була в Києві в окупації. Вона про цей час говорити не любила. Я іноді її розпитувала - вона не хотіла про це розповідати. Очевидно, там були якісь травми, які вона мені не захотіла довірити. Так і померла - це сталося минулого року.

Для неї День перемоги був великим святом. Вона не була сталіністкою, але все одно вважала, що радянська влада була кращою за німецьку окупацію.

Вона розповідала про пресу часів окупації. Там друкувалися різні негативні матеріали про радянську владу. Вона в певному сенсі позбулася невинності саме завдяки окупаційній пресі. Коли з'явився журнал "Огонек", то вона казала, що деякі матеріали там були передруковані з київських газет часів окупації.

Ірен Роздобудько

Мій дідусь Роздобудько Олександр Миколайович загинув під Житомиром біля села Скочище в 1943 році. Йому було 25 років, мав дружину, двох маленьких дітей - доньку і сина (мого батька).  

Він не був військовозобов'язаним, мав "бронь". На початку мобілізації йому пропонували пройти тримісячні курси в Москві по опануванню нової техніки "Катюш", але він сказав, що не може сидіти в тилу, коли "земля горить під ногами", і пішов на передову. В бою під Скочищем, як розповідали очевидці - місцеві мешканці, він залишився майже сам на сам з купою танків. І загинув. В селі нині існує школа імені Олександра Роздобудька, мого діда. Від нього мені залишились кілька фото, на яких ми з ним дуже схожі, і величезний "Фронтовий щоденник", який він писав у зошитах і по одному відсилав 

факт, що мобілізованим не видавали ніякої форми -- воювали перші дні в тому, в чому пішли з дому, і були, як пише дідусь "брудні, мов шарамижники", автоматів видавали по одному на пять-сім чоловік. Одного разу у дідуся, коли він спав, вкрали автомат.

Їжі не було - харчувались розмоченими в воді сухарями. Але мій дідусь якось пішов на хитрість і дуже дотепно це змалював: в одному селі була заможна родина з донькою, яка мріяла про одруження. Він пішов до хати, як "жених" (був він красивим і "гуморним"). Йому запропонували поїсти, він попросив, щоб разом з ним поїли і кілька його друзів - господарі зголосилися. І дідусь привів ще роту своїх підлеглих. 

Ще замальовує курйозний випадок такий. Воювати ніхто не вмів, слухати і подавати команди - також, куди і за ким йти - було не зрозуміло. Суцільний хаос. Командир полку вскочив на коня і, як пише дідусь, "дав якусь команду собі під ніс" - ніхто його не почув. Але той гордовито поскакав вперед, не обертаючись, гадаючи, що за ним йде його військо.  А полк лишився лежати в степу... Потім той командир довго шукав свій полк...

Відверто кажучи, цей "Щоденник" давно не дає мені спокою. Дідусь мріяв стати письменником, мав до цього хист, але його мрія не здійснилася...

ДЖЕРЕЛО

Вітаємо!
22 червня - особливий день, День скорботи і вшанування пам'яті жертв Війни в Україні.

 Ніхто не забутий! Ніщо не забуте! Так ми говоримо сьогодні дітям, ми закріпили цю пам'ятну дату в своїх серцях, вона назавжди вписана в національний календар. Діти з літнього пришкільного табору ЗОШ №8 відвідали сьогодні бібліотеку, бібліотекар Наталя Василівна нагадала присутнім про цю осбливу дату, 22 червня 1941 року, коли стався напад гітлерівської Німеччини на нашу Батьківщину, познайомила з книгами про Другу світову війну, запропонувала передивитися відео презентацію "Дитинство, опалене війною". Ми пам'ятаємо. Ми сумуємо.

Хай завжди в усьому світі

Буде мир і щастя дітям,

Бо народжені вони

                                              Для життя, а не війни.  

      (С.Гордієнко)             

Жива книга пам'яті "Ми не з дитинства, ми - з війни".
12 травня для юних  користувачів бібліотеки було організовано зустріч з мешканцями міста, дітьми війни Макаровою Аллою Федорівною та Левадою Василем Григоровичем.


Зі сльозами на очах розповідали вони підліткам про свої дитячі враження тих голодних, жахливих, смертельно небезпечних років. Алла Федорівна пережила блокаду, довги роки виховувалась у дитячому будинку, багато лиха випало на її долю.
Василь Григорович  з тремтінням в голосі розповідав про своє дитинство, що пройшло у Павлограді,  про післявоєнні важкі роки, коли вже подорослішав.
До заходу було підготовано відео презентацію "Дитинство опалене війною", перегляд якої став продовженням розповіді поважних гостей.
Підлітки усвідомили, що війна в сотні разів страшніша, якщо бачити її дитячими очима, і ніякий час не зможе вилікувати рани від війни, тим більше дитячі.

Зустріч у бібліотеці пройшла в теплій атмосфері  і була корисна і дітям, і дорослим. 

Будьмо пам'ятати історію, поважати ветеранів війни і берегти тих, хто пережив ті роки.

 Діти відвдячили гостей квітами і оплисками.

До 70-річчя Перемоги над нацизмом у Європі в рамках читацького марафону 7 травня бібіліотека запросила на бесіду-вікторину "Ми дивимось історії у вічі" підлітків ЗОШ №18 разом з класним керівником. Під час заходу за допомогою питань вікторини діти згадали основні дати Другої світової війни, битву за Дніпро, звільнення Києва, а також події озброєнного повстання у рідному місті  у лютому 1943 року, юних героїв-павлоградців.

Зацікавила підлітків і презентація виставки "Знищене дитинство", присвяченої нелегкій долі дітей війни. На завершення діти обговорювали прочитані книги та передивилися буктрейлер по повісті Г.Тютюнника "Климко" .

Все далі і далі відходять події Другої світової, але молоде покоління вивчає, знає, з повагою відноситься до історії своєї країни. 

День Перемоги.

Привели шляхи-дороги
Наш народ до перемоги.

І солдати-дідусі

Посміхаються усі.

Це святе травневе свято

Треба серцем відчувати!

Придивись: в старих солдат

Сльози радощів блищать!

Хай завжди в усьому світі

Буде мир і щастя дітям,

Бо народжені вони

Для життя, а не війни.

(С. Гордієнко)

Вітаємо! Дорогі користувачі бібліотеки! Пропонуємо ознайомитися з 

книгами, що представлені на виставках, присвячених 70-річчю Перемоги над нацизмом у Європі.

Виставка-пам'ять

Виставка-спогад "Знищене дитинство" присвячена
 героїчному опору, незламній мужності молоді і трагічній долі дітей
у часи  Другої світової війни.

Знайомство з книгами на абонементі

Вернисаж  репродукцій картин на абонементі

Чекаємо на вас!

Війні немає забуття...

22 червня 1941 року для багатьох  людей починалося як звичайний день. Вони навіть не знали, що незабаром вже не буде цього щастя, а у дітей, які народилися або будуть народжені з 1928 по 1945 роки, вкрадуть дитинство. 
Страждали на війні діти не менше, ніж дорослі. 

Велика війна назавжди змінила їх життя.

Згадаємо сьогодні три повісті українського письменника 
Григора Тютюнника — «Облога» (1969), «Климко» (1976), «Вогник далеко в степу» (1979), які  побудовані на автобіографічному матеріалі. Вони продовжують одна одну, відтворюючи певні часові періоди в житті українського народу — початок війни, роки фашистської окупації, повоєнні часи — і водночас розкривають етапи формування цілого покоління, дитинство якого припало на війну, а змужніння — на нелегку відбудову. 
Письменник Григір Тютюнник в автобіографії  згадував: "Сталося се так. На початку війни тьотя народила мені сестрицю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому році почався голод. Я їв тоді картопляну зав'язь, жолуді, пробував конину - коли вона кипить, з неї багато піни. Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас, голодненьких дітей, порадили мені чкурнути до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству, — голод як-не-як. Я так і зробив. Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду — земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик.
      Ішов рівно два тижні. Через Слов'янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград), Полтаву, Диканьку, Опішню. " 

      За книги "Климко" і "Вогник далеко в степу"у лютому 1980 року Григорові Тютюннику  було присуджено республіканську літературну премію імені Лесі Українки.
Пропонуємо  вашій увазі буктрейлер від нашої філії по повісті  Г.Тютюнника "Климко".

Дивись і читай!

17 марта родился Борис Николаевич Полевой (1908-1981), писатель, журналист, Лауреат Международной премии Мира (1959). 
 Интересно, что псевдоним Полевой  получился в результате предложения одного из редакторов настоящую фамилию писателя  Кампов «перевести с латинского» (campus — поле) на русский. Это один из немногих псевдонимов, придуманных не носителем, а другими лицами. 
В годы Великой Отечественной войны 
Б. Н. Полевой находился в действующей армии в качестве корреспондента  газеты «Правда».
Он был одним из первых журналистов, увидевших гитлеровские лагеря смерти с газовыми камерами, печами крематориев, лабораториями, в которых палачи в белых халатах испытывали на узниках различные яды, действие низких температур, проводили другие бесчеловечные эксперименты на живых людях. Мир впервые узнал страшные названия Дахау, Освенцим…
 Журналист Полевой присутствовал в 1945 году на Нюрнбергском процессе, где весь мир судил преступления фашизма.

Маресьев А.П.

 
Славу ему принесла написанная за 19 дней «Повесть о настоящем человеке», посвящённая подвигу лётчика А.П. Маресьева  в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 годов.
Алексе́й Петро́вич Маре́сьев (1916-2001) - военный лётчик, из-за тяжёлого ранения ему были ампутированы обе ноги. Однако, несмотря на инвалидность, лётчик вернулся в небо и летал с протезами. Всего за время войны совершил 86 боевых вылетов, сбил 11 самолётов врага: четыре — до ранения и семь — после.

Из "Повести о настоящем человеке" читатель узнает, как  самолет главного героя - Мересьева (такую фамилию герою дал автор), расстрелявший весь боекомплект, взяла в клещи четверка вражеских истребителей и попыталась вести на свой аэродром. И как он неожиданным маневром попытался вырваться из этих клещей, но пулеметная очередь все-таки достала двигатель. Лётчик изо всех сил тянул теряющий высоту самолет к своей территории в надежде найти хотя бы поляну, пока не врезался в верхушки деревьев… И как потом 18 суток полз голодный, с переломанными и обмороженными ногами, пока его не нашли дети партизан. И как, оставшись калекой, все равно рвался в небо, в бой и побеждал! Дух его не сломили препятствия, несчастья и испытания, он упрямо шел к своей цели... Он - настоящий человек!

 По повести писателя снят художественный фильм,  поставлена одноимённая опера Сергея Прокофьева. Книги Бориса Полевого есть в фонде нашей библиотеки - приглашаем к чтению!

Читать "Повесть о настоящем человеке"

Ніхто не забутий, ніщо не забуте.

 "все Вкраїні-матері віддать, і, коли судилось,

 не  вмирать, за Вкраїну у бою померти.."  (Микола Шуть)

У ніч на 16 лютого 1943 року в Павлограді почалося збройне повстання проти німецько-фашистських окупантів. У ньому взяли участь 18 раніше сформованих бойових груп - всього понад 500 патріотів. Крім того, до лав повсталих приєдналися бійці і командири Червоної Армії, звільнені з концтаборів. Більше доби тривав бій на вулицях міста. За допомогою  частин 35-ї гвардійської стрілецької дивізії 17 лютого місто було звільнено. 22 феврала фашисти перейшли в контрнаступ і ціною великих втрат знову захопили місто. Вони розстріляли, повісили і закатували понад 8 тисяч людей, погнали до фашистської Німеччини велику кількість молоді. Частина уцілілих членів підпільної організації пішла в Богуславський ліс, інші залишилися в місті.

Прпонуємо вашій увазі уривок з книги Дмитра Федоренка "Нескорені павлоградці" (Федоренко Д.Т. Нескорені павлоградці: Історичне і народно-педагогічне безсмертя подвигу учасників збройного повстання в місті у лютому 1943 року./ Упорядник Л.Д.Власенко. – Дніпропетровськ: Пороги. 2003.-496с.)

ВОНИ НЕ СКОРИЛИСЯ НЕДОЛІ І НЕ СТАЛИ НА КОЛІНА.

Йшов вогняний 1941 рік. Ворог дерся на Схід, нама­гаючись потопити в крові волелюбний радянський народ. З-під Умані вийшов з оточення і пішки до Павлограда став пробиратися середнього зросту чоловік в селянському вбранні. Це був майор Радянської Армії Петро Онуфрійович Кравченко.

На той час місто Павлоград було окуповане ворогом. Петро Онуфрійович, видавши себе за шевця, поселився у своїх родичів на Павлоградських Хуторах №1. Він, як і десятки тисяч інших людей, які перебували на тимчасово окупованій території , не вважав себе переможеним, зали­шався вірним своїй Батьківщині, військовій присязі. Майор Кравченко розпочав підпільну боротьбу.

Спершу вдалося згуртувати невеличку групу, яка дія­ла на Хуторах №1. До неї входили люди різних професій, робітники, колгоспники. В їх серцях палала ненависть до поневолювачів, які, прикрившись прапором цивілізації, сіяли муки і смерть на нашій землі. Вдалося влаштувати своїх людей в шляховій жандармерії під виглядом потер­пілих від Радянської влади та розкуркулених. Потім вони проводили значну роботу, добували чимало цінних відо­мостей.

Поступово П.О.Кравченков становив зв'язок а  підпільними групами, які діяли в Кочерезькому лісі, в Юріївському районі, організував підпільні групи - пости в селах Богуславі, Межиріч.

Антифашистська організація звільнила від вивезення до; Німеччини сотні юнаків і дівчат. Члени організації Володимир Індюков і Микола Бешта пустили під укіс на станції Домаха поїзд з боєприпасами. Підпільники псували харчові продукти, які окупанти зберігали на складах.

Підпільна сітка весь час ширшала.

Згодом в таборі військовополонених, який містився на селищі заводу № 55, була створена підпільна група лікарів. Створено також підпільну молодіжну групу, яку очолював Жора Осьміченко.

На початку осені 1942 року усі групи, що діяли на Павлоградщині, об'єднуються. Командиром їх призначаєть­ся Петро Онуфрійович Кравченко, а начальником штабу - Костянтин Васильович Рябой. Встановлюється зв'язок з підпільним міськкомом партії через члена міськкому партії тов. С.С.Прибера, який згодом стане заступником секре­таря підпільного міськкому, і підпільного обкому партії, який очолював спершу М.І.Сташков, а після його заги­белі - Д.Г.Садовниченко.

Об'єднана антифашистська організація видає і розпов­сюджує близько 10 різних листівок. З рук в руки перехо­дили листівки українською мовою "Не сумуй", сатира на текст поліцейської присяги. Група Кравченка брала участь і забезпечувала випуск відозви до населення міста і райо­ну, яка закликала до повстання.

"До зброї! До зброї! Хай кожний будинок дасть бійця, хай села перетворяться в батальйони, а міста - в полки! В похід! В бій!"

Члени групи Кравченка проводять роботу серед зброй­них загонів, що перебували на службі у окупантів.

В організації по групах проводяться заняття, готуєть­ся командний склад для збройних виступів військових, фельдшер Серафима Ватоліна готує медсестер. Для визво­лення людей від вивезення до гітлерівської неводі і звільнен­ня від робіт на окупантів фабрикуються десятки фальши­вих документів, їх друкувала Люда Білошапка.

Павлоградська антифашистська група бере активну участь у збройному виступі груп проти фашистських за­гарбників у лютому 1943 року, у збройному повстанні, яке і привело місто до звільнення від гітлерівців.

Нехай всього на кілька днів, але свободи, Перемоги! І це в глибокому ворожому тилу...

Підпільники Павлограда ні на мить не припиняли бо­ротьбу проти окупантів, вони героїчно відстоювали неза­лежність своєї Батьківщини, рідної України.

Назавжди залишаться в пам'яті прізвища земляків, героїв підпілля, які віддали своє життя в боротьбі з фа­шистами, учасників організації Володі Алєксєєва, Андрія Нестеренка, Григорія Зозулі, Івана Черкаського, Володи­мира Коструба, Таїсії Зиміної, Сіми Ватоліної, Галі Федосєєнко.

Петро Онуфрійович Кравченко після визволення міста повернувся до лав Радянської Армії. У званні полковника він пішов у відставку, жив у Києві, Кисловодську, займав­ся громадською роботою. Похований в Павлограді, місті, яке дало йому життя, за яке воював з ненависним воро­гом.

Про нього, про таких, як він, безстрашних Миколу Сташкова, Степана Прибера, Миколу Шутя і тисячі інших нескорених павлоградців і йдеться у цій книзі.

Спливе час, ціле століття, навіть кілька сторіч, і, гор­таючи посивілі сторінки історії, наші щасливі нащадки дивуватимуться, як ми жили, як сильні духом, віддані народній ідеї незалежності, свободи, національної єдності, юнаки і дівчата, підлітки і діти, як доросле населення, повстали проти непроханого ворога, проти фашизму, що ніс людям поневолення і новітнє рабство, грудьми пере­крили йому дорогу, своїми серцями захистили Україну і знищили гітлерівський кривавий фашизм.

І серед тих героїв (хай пробудуть їх імена безсмертни­ми у вічності) якимось дивним сузір'ям уже засяяли іме­на нескорених павлоградців, життя і подвиг яких сталить серця гнівом і помстою, закликає, як писав поет Микола, Шуть, "все Вкраїні-матері віддать, і, коли судилось, не  вмирать, за Вкраїну у бою померти"...

* * * * * * *

Героїчні сторінки історії рідного міста хвилюють і нині, змушують замислитися, спонукають детальніше  дізнатися про перебіг подій тих часів.